Позбавлення батьківських прав допускається тоді, коли змінити ставлення батьків до виховання дитини неможливо

Бабуся та дідусь дитини звернулись до суду з позовом до її батьків про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів на утримання дитини. Позивачі вказували на те, що з народження піклуються про онука, проживають разом з ним. Батьки ж майже не спілкуються з дитиною, не приймають участі в його вихованні, а спроби позивачів сприяти спілкуванню дитини з батьками негативно позначались на психологічному стані онука. На думку позивачів, позбавлення відповідачів батьківських прав відносно малолітнього сина є необхідним для безпечного розвитку дитини.

Мати дитини надала до суду заяву, відповідно до якої не заперечувала проти позбавлення її батьківських прав. Батько заперечував проти задоволення позову та вказував, що спілкуванню з сином заважали конфліктні ситуації. Посилався на те, що до 2014 року син проживав із ним та знаходився на його утриманні. На прохання позивача батько погодився відпустити сина до бабусі та дідуся на декілька днів, після цього дитину йому не повернули.

Виконком надав висновок про відсутність достатніх підстав та недоцільність позбавлення батька батьківських прав, але представник органу опіки та піклування не підтримав висновок у суді.

Суд першої інстанції дійшов висновку про ухилення відповідачів від виконання своїх батьківських обов'язків по вихованню дитини та задовольнив вимоги про позбавлення батьківських прав. 

Апеляційний суд відхилив апеляційну скаргу батька дитини та зазначив, що апелянт не спілкується з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення, не надає дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяє засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляє інтересу до її внутрішнього світу; не створює умов для отримання нею освіти, що є достатніми підставами для позбавлення батьківських прав.

ВССУ задовольнив частково касаційну скаргу батька дитини, скасував рішення судів в частині позбавлення його батьківських прав та направив справу для нового розгляду до суду першої інстанції.

Суд зазначив, що відповідно до п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 20 березня 2007 року № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків.

ВССУ зауважив, що позбавлення батьківський прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини та допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини в діях батьків.

Суд вказав, що суди попередніх інстанцій не встановили винної поведінки батька щодо ухилення від виконання своїх батьківських обов'язків, а також того, чи можливо змінити його поведінку в кращу сторону, не сприяли захисту інтересів дитини щодо її права на батьківське піклування та не перевірили ставлення дитини до свого батька.

Також суди не врахували того, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківські обов'язки, та того, що до батька раніше не застосовувались попередження про необхідність змінити ставлення до виховання сина, а факт заперечення ним позовних вимог про позбавлення батьківських прав та оскарження рішення суду першої інстанції в апеляційному та касаційному порядку свідчить про наявність у нього бажання піклуватись про свого малолітнього сина (ухвала ВССУ від 01.11.2017 у справі № 211/559/16-ц).

Джерело: "Українське право"